версія для друку
06.05.2009 Про майбутнє української науки

Про майбутнє української науки 

Збіжна перспектива. 

Вони шукають те, чого нема,
Щоб довести, що цього не існує

Лесь Подерев’янський

Сьогоденна хвиля міркувань про майбутнє і сучасне того, що прийнято називати «фундаментальна наука в Україні» не оминула і мене. Поштовхом стало чергове переобрання «Безсмертного керманича» української науки на звичну посаду. Заразом віце-президентом став Валерій Геєць: з його приголомшливими науковими досягненнями можна ознайомитися тут (восьмий рядок знизу). Характерним є те, що, на відміну від попередніх переобрань, все намагалися провернути максимально тихо і непомітно: інформацію не пустили  в жодне ЗМІ, а саме засідання анонсували методами, гідними шпигунського підпілля. Зрозуміло, що все це не від хорошого життя: ситуація в Академії дійшла вже до такої міри непристойності, що позу «А шо таке???» не можуть прийняти навіть найзухваліші управлінці.

Пропозицій про реформування НАНУ на моїй недовгій пам'яті була маса, і ще більше – пояснень, чому всі вони провалилися. Треба сказати, що зовсім не всі з цих пропозицій були відвертими спробами перекинути гроші від одних до інших, нічого не змінюючи за суттю. Були (і з'являються зараз) дуже тямущі речі. Але, що є характерним, аналізуючи причини їх невдач і подальші перспективи, випускаються чинники, на мій погляд, очевидні. Випускаються, мабуть, через відверту неможливість говорити про такі речі вголос, залишаючись у складі академічного співтовариства. Мені, проте, публікації в пресі з даного питання не світять, та і в академічному співтоваристві рідної країни я ніхто і звати мене ніяк. Тому можу собі дозволити говорити відверто. 

Почну здалека.

Насправді, не очевидно, що Україні фундаментальна наука, та й наука взагалі (не плутати з технологіями і методами їх адаптації), потрібна взагалі. Існує безліч країн, в яких її не було, немає, і в осяжному майбутньому не заведеться; при цьому рівень життя там досить пристійний (Сінгапур, Саудівська Аравія і ПАР – тому ілюстрації). В принципі, єдиним істотним чинником, який заважає нашійвладідокорінно ліквідовувати всю науку, є міркування престижу. Ну непристойно державі, що прагне в ЄС, не мати науки (хоча можна пригадати Албанію). Тому у бік залишків радянського наукового спадку періодично робляться красиві і  необтяжливі жести, які дозволяють верхівці академічних управлінців тихенько організовувати собі чергові дачки і турпоїздки, замінюючи посадові обов'язки велеречивими міркуваннями про «величезні переспективи, що можуть реалізуватися за умови достатнього фінансування». Очевидно, проте, що жодне фінансування при такій структурі і такому наборі управлінців достатнім не буде. Просто тому, що апетити будь-якої людини безмежні, а нічим, окрім розкрадання грошей, наша академічна верхівка займатися не здатна. Для повного розуміння можна поглянути на результати чистого експерименту, зробленого в Росії: структура Академії наук там та ж, але грошей більше. Гуркнули багато мільярдів в «нанотехнології» - і що у результаті? Величезна крадіжка зацікавленими особами, і нова серія анекдотів. Жодні грошові вливання, за існуючої структурі управління і розподілу коштів, нашу науку врятувати не в змозі: ця структура перетравить і розтягне будь-які гроші.

Другим важливим чинником є те, що система зсередини не здатна до реформи. Тому що старший начальник на зразок Патона може виростити собі на зміну лише когось на зразок Геєця. Але всі учасники процесу при цьому двозначно підморгують, натякаючи на «свіжих і незаангажованих», які ось-ось з'являться в керівництві. І цими натяками продовжуючи своє існування унескінченність. 

Все це, в принципі, є зрозумілим відразу. Проте, було багато пропозицій з приведення всієї цієї «сцени» в пристойний вигляд, в основному за допомогою впровадження на ній взаємин європейського стандарту. 

Обкладали «Безсмертного» з прісними довго. Давним-давно писали про розкладання системи під його чуйним керівництвом. Потім була гучна стаття Квіріна Шаєрмаєра в Nature, після якої найменше, що керівництво НАНУ могло зробити, якби жило в нормальній країні, – це тихо і непомітно піти у відставку. Була спроба скористатися після революційним моментом, і на хвилі адміністративних чищень при політично мотивованому уряді провести реформу НАНУ. Були просто пропозиції про введення європейських критеріїв оцінки ефективності (по індексах цитування, і тому подібне) при незмінній оргструктурі. Все пішло, як в пісок. Жодні міжнародні скандали і помаранчеві революції не зрівняються із старим добрим адмінресурсом, напрацьованим Патоном і Шпаком за багато десятиліть сидіння в президії і припадання до сановних рук, а також інших частин тіла, при всіх політичних режимах. Це болото не зарівняє безслідно навіть вибух водневої бомби.

Говорити про «блискучі перспективи», тим часом, ставало все важчим. Тому тепер Патона і інше керівництво НАНУ хвалять за те, що вони «не дають рейдерам розтягнути майно Академії», і «використовують майно в її (Академії) інтересах». За це ж пропонують подовжувати посадові повноваження. У перекладі: «дайте нам грошей, тому що ми крадемо менше, ніж могли б інші». Аргумент, беззаперечно, сильний, особливо в нашій країні і з нашим чиновництвом. Хоча до чого тут наука взагалі і Академія зокрема? Втім, як показали вибори 16-го квітня, його для збереження посад цілком достатньо. Ну, а що ці чудові люди довели НАНУ до стану, коли жодні реформи вже не допоможуть – що ж. Зате земельні ділянки цілі, і під контролем у кого треба. 

Щодо «реформи не допоможуть» - це не моя думка, до речі. Її поділяють люди, до українських наукових верхів набагато наближеніші. І, що дає слабкий привід для оптимізму, є ті, хто не тішить себе ілюзіями «величезного потенціалу», а дивляться правді в очі. Приклад – концепція реформування науки, що нещодавно з'явилася, і має декілька моментів, що піднімають її над всіма попередніми. По-перше, вона де-факто визнає, що те, що наразі існує – наукою за світовими мірками не є. По-друге, що на існуючій структурі нормальну науку створити не можна жодними реформами. По-третє, що ліквідувати цю структуру (НАНУ) неможливо. І головне: що фундаментальна наука в Україні вже не потрібна, і в осяжному майбутньому знову не знадобиться. Поставити вірний діагноз – половина лікування. І вихід пропонується, на перший погляд, сповна здійсненний і не позбавлений елегантності: робити науку і виховувати учених на експорт. Тобто організувати структуру, що заповнюється ученими, здатними на здобуття грантів з-за кордону (які забезпечують об'єми фінансування, достатні для досліджень світового рівня, а не убозтво, що дають в рамках грантових програм МОН і НАНУ), і яка на 90 та більше відсотків  живе за ці гроші. Основним заняттям буде підготовка майбутніх наукових кадрів для інститутів Європи і Америки, і проведення досліджень в рамках програм, що фінансуються звідти. Посадизаповнюються як з внутрішніх ресурсів, так і «поверненцями», що бажають повністю або частково працювати на батьківщині. Від держави вимагається деяка зміна законодавства і невеликі, навіть за мірками нашої НАНУ, гроші на первинне розгойдування (порядку декілька мільйонів євро). Перехід на оцінку наукового рівня за індексами цитування, на публікації лише в міжнародних реферованих журналах, та інші риси нормального наукового адміністрування, при цьому відбуваються автоматично: ті, хто цим критеріям не відповідає, просто не зможуть отримувати гроші від закордонних фондів. І жодні знайомства ні в яких президіях тут не допоможуть. При цьому теперішня Академія залишається в незмінному вигляді, і її дійсні та інші члени продовжують поважно засідати і по кругу вихваляти один одного. 

Як не шкода, ця ідея з вірогідністю, близькою до 100%, втілена не буде. І не тому, що тут потрібні деякі, хоч і мінімальні, рухи назустріч від уряду: вони, зважаючи на хаотичність його роботи, можуть статися навіть випадково. Головне не те. Головне – протидія Академії: її правителів побіжна недоторканість не обдурить. Адже після створення паралельної наукової структури європейського типу туди миттєво мігрує все, що залишилося живого і конкурентноздатного в НАНУ. Тоді нікчемність, непотрібність і дармоїдство пташенят гнізда Патонова стануть видимими останньому ідіотові. Тому НАНУ проти такого роду ідей стоятиме насмерть. В порівнянні з цим історії про фермопільських спартанців і дубосековських панфіловцев здадуться дитячою грою. Як писав Нікколо Макіавеллі, «положення в придворній ієрархії челядь захищає лютіше, ніж своє життя: тому що відрубання голови – це лише смерть, а падіння з пажів в псарі – це і смерть, і ганьба». Ну, а можливості лобістів керівництва НАНУ були показані вище. 

Тепер самий час перейти від частини, що описує, до частини що приписує, тобто від «хто винен» до «що робити?». Але це у мене навряд чи вийде: всі принципові підходи до вирішення проблеми більш-менш зводяться до вже згаданих і невдалих. Тому спробую розглянути інерційний сценарій: що буде, якщо не робити нічого. Це питання стосовно науки на просторах пост-радянщини (всі її частини в цьому плані є більш менш погіршеними копіями Росії) вже було непогано розглянуте, але мені тамтешні висновки і прогнози здаються надмірно оптимістичними. 

Судячи з того, наскільки деградувала українська наука за останніх 10-15 років, її повна анігіляція вже не за горами. Напевно, навіть я зможу це спостерігати. Крім того, зміна поколінь відбувається не лише в науці, але і в політиці. Зовсім скоро з політичної верхівки зникнуть останні носії догм радянського минулого, які вважають, що наука в країні має бути хоч би для престижу, і їм на зміну прийдуть чесні прагматики. Яким некорисніречі не потрібні – а фундаментальна наука окуповує себе за терміни, що обчислюються десятиліттями, а це знаходиться далеко за обрієм політичного планування навіть в США, не то що у нас. І тоді краник, що живить чергову реінкарнацію Патона, прикриють. І формальний статус української науки прийде у відповідність з реальним: її більше не буде. А далі три варіанти. Перший - початок будівництва національної науки з нуля, благо НАНУ в нинішньому вигляді зійде зі сцени. Це вкрай малоймовірно: для такого масштабу заходів, які не обіцяють негайної вигоди, потрібно багато вільних грошей і жорстка централізація державної влади, що в умовах нашої країни нереально. Другий – разові, від випадку до випадку, запрошення зарубіжних учених для проведення штучних розробок в областях, що обіцяють швидкий прибуток. Це вимагає куди менше грошей, але такої ж централізованої влади як і в п. 1, та ще й здатної створювати експертні ради із зарубіжних фахівців (своїх бо не буде), і прислухатися до їх рекомендацій. У наших умовах –малореально. І третій варіант, що не вимагає від держави ні грошей, ні управлінських рішень: вчені, що працюють за кордоном, такі, що доросли до впевненого здобуття відносно великих грантів, приїжджають з цими грошима до України і ведуть свої проекти тут – чи то із залученням місцевих кадрів, чи то комплектуючи колективи китайцями і індусами. Тут, звичайно, відразу постає питання: а чого ради їм сюди сунутися? Ну, буває по-різному. По-перше, це можуть бути наші ж емігранти, яким хотілося б працювати на батьківщині з сентиментальних, або ще яких міркувань. Як не дивно, я знаю в українській науковій діаспорі декілька осіб, хто за наявності грошей так би і зробив. По-друге, при настільки непередбачуваній поведінці влади, як це спостерігається у нас, не виключений варіант, що Україна стане вигідним місцем для розміщення наукових лабораторій з фінансової точки зору. Скажімо, чергова група депутатів-лобістів проштовхне закон, що різко знижує, або й обнуляє податки для підопічних підприємств, спираючись на особливості їх НДДКР. Але сформульовано це буде, згідно традицій наших законів, максимально розпливчасто – так що цілком може виявитися, що під такі пільги підпадатимуть і фундаментальні дослідження. 

Не дивлячись на вкрай надлишкову кількість «якщо» в третьому варіанті, саме він мені уявляється найбільш вірогідним. Треба лише розуміти, що наука,  яка виникла таким чином не буде українською: це будуть структури європейської/американської/японської науки на українській території. Але, як сказав би відомий ефективний менеджер, «інших учених у мене для вас немає».

Автор:  Shao, переклад І. Бірченко, Н. Шульга
Адреса джерела:  http://sha0blog.wordpress.com/2009/05/04/%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%85-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9-%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B8/
Джерело:  Повний варіант тексту (російською): Глядя из Лондона
Показів: 4177